«Я повинен сидіти, бо комусь так хочеться»... Сергій Костаков

    39-річний киянин і підприємець Сергій Костаков – не така відома особа, як Юлія Тимошенко чи Юрій Луценко. Його судять у тому самому Печерському суді, але журналісти не збираються на ці засідання десятками. І не переймаються тим, що на прохання захисту Костакова дозволити трансляцію слухань суддя Крістіна Тарасюк глузливо перепитала: «Що прямо-таки пряме включення?» – і заборонила навіть фотографувати суд.

    Костаков – один із восьми осіб, затриманих після торішнього Податкового майдану за різними звинуваченнями. Йому закидають пошкодження автомобіля Skoda Octavia, що належить представнику одного з не найвідоміших банків Андрієві Ільїну.

    За цей тяжкий злочин Костакову, чия провина ще не доведена, вже довелось пробути під вартою понад сім місяців, хоча на цьому не наплягав навіть постраждалий. На підписку про невиїзд його випустили лише 11 липня. До того активістові не допомагало навіть заступництво народних депутатів (Королевської, Ар’єва, Донія, Парубія, Катеринчука та інших), які на вимогу судді змушені були просити за Костакова особисто, оскільки в листах за їхніми підписами суддя Тарасюк підозрювала фальшивку.

    Справа зрушила з місця лише після того, як нардепи залучили до неї омбудсмена Ніну Карпачову.

    Якщо того ж Луценка тримають під вартою без суду, бо він «може впливати на слідство», то щодо Костакова правоохоронці знайшли інші аргументи. В інтерв’ю Тижню підсудний викладає як думку слідства, так і власну версію подій. З нею можна погоджуватись чи не погоджуватись, а самого Сергія можна вважати як послідовним борцем, так і затятим кримінальником.

    Але сам хід процесу яскраво свідчить: те, що відбувається з уже згаданими Тимошенко, Луценком та іншими «небожителями», завжди може статися і з «маленьким українцем». 

    Я не належу до жодної політичної партії і не належав до тих організацій, які під час Податкового майдану були у всіх на слуху, таких як «Спільна справа», – розповідає Сергій Костаков. – Я учасник об’єднання «Захист». Воно займається проблемами тих, хто взяв валютний кредит і на кого банки після кризи звалили весь тягар з погашення кредитів, розміри яких внаслідок падіння гривні різко зросли.

    У мене був кредит у Родовід-банку, коли він був ще комерційним. В договорі було написано: «Фінансові зобов’язання в сумі двадцять одна тисяча сімсот доларів США». А відповідно до нашого законодавства фінансові зобов’язання мають бути прописані в національній валюті. Я судився з банком – і програв.

    До речі, банк, скориставшись нагодою, виніс проти мене заочне рішення, яке було виконано під час мого перебування в СІЗО, причому брутально. Вони просто зупинили автомобіль, де були моя дружина і донька, випхали їх і забрали авто без будь-яких пояснень.

    Тому я сконтактував з організацією «Захист», коли побачив їхній сайт. Хоча я там формально членом не є: коли вони почали видавати «корочки», я сказав, що мені це не потрібно.

    Я займався лише практичною роботою: подавав позови в суди на банки для себе та усіх охочих. До мене люди приїздили додому, де я їх консультував. Попервах мене називали божевільним, але потім ставлення з боку «Захисту» змінилося.

    Коли постало питання про акції протесту проти Податкового кодексу, ми вирішили, що це треба підтримати. Правда, нас на акції було лише четверо. До того ж троє стояли під сценою, підспівували там. У «Захисті» були здебільшого дрібні менеджери та бізнесмени. Вони, на мій погляд, не здатні до рішучих дій.

    А я сказав, що ми не танцювати сюди прийшли. І пішов на Інститутську.

У. Т.: І розбили там автомобіль?

    – 22 листопада Майдані зібралися десятки тисяч людей. Дехто вже перекрив вулицю Інститутську. Ми зупиняли машини, просили водіїв розвернутися. Спинили близько ста автівок.

    Близько шостої вечора під’їхала ось ця Skoda (Сергій Костаков демонструє фотографії, роздруковані з відеозйомки ТСН. – Авт.). Водій поводився зухвало. Він двічі різко смикнувся вперед (мабуть, хотів налякати протестувальників), і з другого разу наїхав на якусь жінку. Вона скрикнула, і люди почали бити машину ногами та кричати…

    Автомобіль трохи побили, і він поїхав. Водій потім заявляв, що йому відламали дзеркало заднього огляду. І ось, на фото, видно, як відривають це дзеркало. Але! Ось я кружечком обвів, де я стою. Я тут взагалі не торкаюсь машини.

    Міліціянти вважають, що я був організатором перекриття, ймовірно, тому, що я дуже активно втрутився саме в цей час, коли били та розгойдували авто. Я бачив, що побиття фіксується аж трьома міліцейськими операторами. Тобто всіх учасників зафіксовано було 100%. Я також чітко розумів, що це – кримінал. Тому я сильно закричав і намагався все припинити.

    Я стверджую, що міліція 100% має у своєму розпорядженні чіткі та якісні знімки усіх учасників того побиття. Але постає запитання, чи не є ці учасники працівниками МВС?

    Ось на іншому фото видно міліцейського відеооператора, який фіксує обличчя чоловіка в сірому капюшоні. А потім цей самий «сірий капюшон» відламує дзеркало. Я, знаючи, що на таких акціях завжди бувають провокації, вдягнув яскравий червоний рюкзак (показує фото). А «сірий капюшон» без рюкзака.

    Я потім його впізнав. У міліції до того знахабніли, що під час мого впізнання свідками, 2 грудня, залучили цього самого чоловіка як одного зі статистів. Зріст близько 185 см. Коротко стрижений. Волосся темного кольору. Худорлявий. На вигляд 20–22 роки. Слідчий запитав його потім: «Ви куди зараз?». Він відповів: «На Майдан». Я так розумію, пішов продовжувати в тому ж дусі.

У. Т.: Але на впізнанні, виходить, водій машини впізнав не його, а саме вас?

    – Річ у тім, що мене звинувачують у хуліганстві, скоєному «групою невстановлених осіб». Нікого не встановили, одного мене «встановили». Я справді там був, водій міг мене бачити, а далі для міліції – справа техніки.

Насправді їм ця «група осіб» потрібна була, щоб мене «закрити». Мабуть, хтось із цієї групи є свідком по справі.

У. Т.: Тобто?

    – Якби мені одному інкримінували хуліганство, це був би менший термін покарання. І відповідна стаття не дозволяє на час слідства тримати підозрюваного в СІЗО. Тому вони написали частину другу – групове. Це дало формальний привід тримати мене під вартою.

У. Т.: Ви згодні, що така увага міліції до вас пояснюється вашою попередньою судимістю?

    – У мене була судимість за зберігання зброї. Але судимість ця погашена 7 липня 2010 року. І ніхто не має права говорити як про судиму про людину з погашеною судимістю.

У. Т.: Яким тоді був вирок суду?

    – Мені дали термін. Я весь цей час судився, до речі, й в апеляційному, й у Верховному судах. Мене поспіль судили сім суддів. І лише за півтора року після того, як я вийшов, мені винесли кінцевий вирок. Під вартою я перебував з 27 червня 2000 року, з СІЗО мене випустили 7 липня 2004-го, а вирок винесли 23 грудня 2005-го.

    Я з цього приводу звернувся до Європейського суду з прав людини, і він виніс рішення, що мене позбавили права на прийнятний термін розгляду справи. Це справа «Костаков проти України», рішенняч від 9 грудня 2010 року за заявою № 32568/05.

    А в нинішній справі технологія така, що владі, по-перше, вигідно було показати: ось, мовляв, в акціях протесту беруть участь всілякі кримінальники.

У. Т.: А по-друге?

    – Коли мене затримали і привезли до колишнього Старокиївського РВВС, прийшов замначальника Шевченківського РУ ГУ … як же його прізвище… Собченко.

    У нього був аркушик зі списком прізвищ. Самого списку я не бачив, але він мені сказав: якщо ти напишеш, що ти організатор перекриття вулиці, а фінансували тебе ті, кого я назву, то вийдеш під підписку. Ні – поїдеш у СІЗО.

    Я зразу відмовився. Якби я це зробив, то не встиг би ще додому доїхати, а по всіх каналах уже показували б мою фотографію і розповідали б, що я зрадник Податкового майдану. Ні, кажу, краще в СІЗО.

    Тут є ще один момент. У нас із Собченком складні стосунки...

У. Т.: На якому ґрунті?

    – Це історія ще 1998 року. Але я не хочу її розповідати. Я особа зацікавлена, в мене до Собченка особиста неприязнь… От якби він сам розповів, дуже цікаво було б.

    Я зараз про інше скажу. Коли мене після затримання туди привезли, я кілька годин сидів у пустому кабінеті. Перідично двері відчинялись, зазирав той чи інший міліціонер, роздивлявся мене, нічого не казав і зникав.

    Я впевнений, що мене просто їм демонстрували, щоб вони потім «впізнали» мене як того, хто нібито пошкодив автомобіль. Я переконаний, що Собченко їх проінструктував. Ще раз кажу – нехай він розповість, як ми з ним познайомились ще до 2000-го.

    Тепер на суді, коли цих міліціонерів-свідків знову опитують, вони вже починають казати: «Може, він, може, і не він…» А червоний рюкзак, запитують їх? «Може, був, а може, не був, я не впевнений…» Що ж ти, коли вісім місяців тому свідчив, цього не сказав? Ти тоді сказав, що в усьому впевнений, а я вісім місяців у тюрмі сиджу. А ти тепер боїшся кримінальної відповідальності за неправдиві свідчення.

У. Т.: Чим мотивував суд весь цей час відмову у звільненні?

    – Аргументація була постійно одна, мовляв, я раніше судимий. Хоча, як я вже казав, ця судимість погашена. За ч. 8 ст. 89 Кримінального кодексу, людина вважається несудимою, якщо протягом шести років з дня відбуття покарання не скоїла нового злочину.

    Я на цій підставі давав відвід прокурору. Суддя його задовольнив, але новий прокурор працював так само. Тобто розглядається питання про звільнення мене під підписку, суддя запитує думку прокурора, а прокурор веде своє: він раніше судимий, він ухилятиметься від слідства і перешкоджатиме з’ясуванню істини.

    Я кажу: ваша честь, та ж давайте відкриємо статтю і просто порахуємо, скільки минуло часу, щоб прокурор не говорив дурниць! Суддя Тарасюк на це: от після допиту свідків ми досліджуватимемо матеріали кримінальної справи, тоді побачимо.

    Тобто я повинен сидіти без рішення суду, просто тому, що комусь так хочеться.

У. Т.: Наскільки відповідає істині загальноприйнята думка про жахливі умови наших СІЗО?

    – Відповідає. Клопи… Їжа погана… Камери зазвичай переповнені в півтора раза мінімум. Ми спали по черзі, один спить, другий так, скраєчку нар сидить. Бувають і одні нари на трьох.

    Коли тих же правозахисників по СІЗО водять, їх же не заводять у камери до всіх, а лише туди, що на жаргоні називається «козлятник». Тобто де сидять люди, які виконують різні роботи – їжу там готують і розвозять, ну, як от у концтаборах був персонал із самих ув’язнених. Вони сидять окремо, і в них умови більш людські.

    Щоправда, навіть омбудсмен Ніна Карпачова мене повідомила про те, що її і туди не заводять. Просто оператор знімає цей «козлятник» з охайними ліжечками-подушками, а у цей час диктор розказує про Карпачову. Під впливом цього глядачеві здається, що саме тут і була омбудсмен.

    Але ж «козлятник» – це кілька відсотків усіх, хто сидить. Іншим набагато гірше. До того ж разом зі здоровими сидять хворі. А ми потім дивуємось, що в нас країна на першому місці за рівнем туберкульозу.

    Мене в ІТТ 10 діб тримали у камері з в’язнями суворого режиму. Коли ми прибули у складі цієї групи до СІЗО, ми пройшли рентген. Я проходив останній з 12 чоловіків. І чув, як доктор дзвонив кудись і казав: «… так, у них у всіх закрита форма. Саджайте їх до загальних камер». Тобто, усі крім, мене мали туберкульоз.

У. Т.: На якій стадії зараз слідство у вашій справі?

    – Допит свідків обвинувачення. Потім ми хочемо клопотати про допит свідків захисту – наразі їх троє у нас. Відтак буде допит підсудного, судові дебати, виступ прокурора, останнє слово.

У. Т.: Як ви вважаєте, вам дадуть термін?

    – Думаю, дадуть. Бо інакше постраждає імідж президента. Судячи з того, як вперто й систематично суддя Тарасюк та прокурори порушують КПК України, тиск іде згори.

У. Т.: А до чого тут президент?

    – Ми ж на Майдані, по суті, виступали проти президента. Цього ж не можна пробачити. Йому важливо продемонструвати, хто тут хазяїн.

У. Т.: Що ви порадите учасникам протестних акцій майбутнього?

    – Я порадив би обов’язково вести власну відеозйомку протестних акцій. Бо зараз зйомку веде лише міліція, яка її приховує, а то й редагує, а потім ліпить людям терміни.

    І завжди обмінюйтесь своїми координатами. Це дуже важливо на випадок того, коли проти вас фабрикуватимуть кримінальну справу.

Олександр Михельсон  «Український тиждень»