 |
| Провокація провалилася |
Несправжні євреї (насправді представники проросійських радикальних організацій), які приїхали до Львова 21 червня, щоб як і 9 травня потовктися на могилах (вони це називають "поприбирати могили" або "помолитися за загиблих"), цього ж дня спакували валізи. Як стало відомо УНІАН, співробітники правохоронних органів м`яко так зустріли їх, пояснили, що всі заходи заборонені судом та особисто провели на залізничний вокзал, щоб відправити додому. Особисто. А ще нам вдалося дізнатися, що кілька сотень провокаторів зупинили ще, коли вони збиралися виїжджати з Одеси. Ось так, вміють наші правохоронці бути із своїм народом, коли хочуть або коли цього хоче Президент. Бо для провокації потрібні не двоє, як стверджують політтехнологи, маючи на увазі провокатора та провокованого. Окрім згаданих потрібні ще влада та силові структури, які цю провокацію підігрівають та дооформлюють. Принаймні, на 9 травня було саме так. Ми не знаємо, що допомогло зрозуміти владі, що не можна так давати використовувати власні міста для тренувань іноземних спецслужб. Але виглядає так, що цього разу операція під назвою друга серія провокацій "одеські євреї їдуть до Львова" завершилась пшиком. Не вкилючено, що свою роль зіграли представники дипломатичного корпусу. Якраз напередодні 22 червня з Олегом Тягнибоком зустрічалися представники західних держав.
На офіційному ресурсі «Свободи» було написано, що вони обговорили «політичну ситуацію». Можна здогадатися, що посли хотіли почути позицію лідера «Свободи» щодо подій 9 травня та 22 червня. І, ймовірно, його бачення здалося їм цілком переконливим. (Цікаво, що в цей самий час відбулася спроба дискредитувати членів патіротичної організації «Тризуб» в очах європейстких організацій. 22 червня з’явилася інформація, що вони пікетували офіс Ради Європи. «Тризуб» блискавично заперечив це звинувачення. Не виключено, що до дискредитації причетна влада, яка помітила співпрацю дипломатичного корпусу із львівською спільнотою та націоналістами). Враховуючи, що напередодні 22 червня КС виніс рішення про заборону офіційного використання червоного прапора, можна припустити, що частина оточення Президента переконала його згорнути (або відкласти, ще побачимо – авт.) реалізацію технології розколу по лінії «нацистський захід – радянський схід». Знаковою подією є і те, що сестра голови Адміністрації Президента поскандалила в ПАРЄ із росіянами, протестуючи проти включення України у доповідь про неонацизм.
Можливо, оточення Президента зрозуміло, що прояви так званого «неонацизму» та використання тоталітарної символіки (встановлення пам’ятників Леніну та вихваляння Сталіна) однаково гріховні в очах європейської спільноти. Варіантів може бути безліч.Аж до того, що для здійснення провокацій вже не знаходиться виконавців, бо робота настільки брудна та непопулярна. А можливо, просто росіянам забракло грошей. Але незаперечним є той факт, що одеських "євреїв" зі Львова кого відправили, а кого не пустили. А вони, зауважте, промовчали. Ніяких істерик. Тобто переконували їх потужні особи і потужними аргументами.
ЮРІЙ ШУХЕВИЧ ТА СПРАВЖНІ ЛЬВІВСЬКІ ЄВРЕЇ
Але хотілося б зупинитися на тому, як відбувалися заходи у Львові. Цього дня я була практично на всіх місцях подій, у тому числі і на Пагорбі Слави, куди мали приїхати одесити. Пагорб Слави – чудесне світле місце. Воно розташоване неподалік від студентських гуртожитків. Коли я вчилася в університеті, я була тут напевно, тисячу разів. Тут завжди зелено та тихо. Справа від нього – жіночий монастир, ви деколи можете побачити симпатичних усміхнених сестер. Зліва збудували ресторанчик. На відміну від 9 травня, коли тут просто пахло якоюсь грозою, сьогодні дуже ясно. Я маю на увазі настрій присутніх. Тут стояло десь дві сотні міліціонерів. Побачила колег з українських бюро російських телеканалів. Підійшла до одного з них. "Думаю, що все буде мирно, – ділиться він, – просто відчувається. Подумайте самі, якась дурниця: ну звідки в Одесі візьмуться євреї, які приїдуть молитися до Львова? Це ж несерйозно".
Це було з самого ранку. Я вирішила не чекати на Пагорбі Слави, чи приїдуть сюди фальшиві євреї. На пагорбі залишилася моя колега, журналістка, яка є депутатом облради. Ми домовилися, що будемо зідзвонюватися, на випадок появи гостей, а сама я вирішила приєднатися до офіційних заходів та поїхала разом із пулом до тюрми на Лонцького.
Львівський апеляційний суд 21 червня заборонив будь-які заходи, окрім офіційних. А серед них: покладання квітів та панахиди на місцях знищення мирного населення у червні 1941 року. На покладанні квітів окрім представників облдради та обладміністарції побачила представників єврейської общини. Я разговорилася із ними після панахіди, яка відбувалася біля стіни тюрми на Лонцького.
– Сьогодні день початку війни. І тут було вбито тисячі людей, українців, євреїв, поляків, – сказав нам голова центру «Голокост» (Львів) Михайло Шерман.
– Ми разом із львівською спільнотою вшанувуємо пам’ять жертв. Тим більше була оця історія із нібито євреями, яким заплатили проросійські угрупування Одеси. Там свідомо розігрують єврейську карту. У Львові більшість євреїв похилого віку. Але вони не прийшли сьогодні, у тому числі тому, що боялися провокаторів із Одеси. До речі, 30 червня – 1 липня єврейська община також має скорботні заходи. Саме в ці дні 70 років тому відбулися перші єврейські погроми. У нас будуть молитви та покладання квітів.
22 червня - дуже особливий день. Хто знає, чи набув би він такого голосного звучання, якби не маніакальні спроби політиків сусідньої країни та прихильників "руского міра" приховати злочини радянської влади. В тюрмі на Лонцького - два ряди камер. Є одиночні, є розраховані на двох. На стінах закладу висить своєрідні збільшена карта – географія тюрем по Україні, та повідомлення, що на червень 1941 року у 63 тюрмах України при ліміті 30753 місця утримувалося 72 768 людей. А ще секретний наказ російського керівництва про те, що із початком війни частину ув`язнених слід евакуювати, а частину – розстріляти. Евакуювати НКВС-ники не встигали, тому масово розстрілювали. Щоправда, вагітних жінок із малолітніми дітьми відпускали. Деколи розстрілювали біля стіни. А деколи прямо тут в камерах. Я йду вздовж коридору. Розглядаючи фотографії на стінах, я побачила директора музею Руслана Забілого. Саме він опинився під пресом спецслужб із зміною влади (його обвинувачують у тому, що він, досліджуючи історію визвольного руху, "розкривав таємниці" в інтересах третіх осіб). Руслан показував експозицію. Страшну експозицію, фотографії жертв, поневічених та закатованих НКВС напередодні відходу зі Львова.
– Як ви? – цікавлюся у дослідника, знаючи, що справу проти нього у СБУ ще не закрили.
– Сьогодні мав бути допит. Але перенесли. Допитують мене, ну але для чого викликають прибиральниць, інших співробітниць музею?
Я подумала, що війни повторюються. На червень 41 року було стільки-то тюрем. Там було стільки-то українців. Їх знищили ще перед війною. Ці максими руйнують міфи та допомагають піднятися правдивій історії. Професійна чесність історика у сьогоднішніх умовах - це також трохи подвиг.
На лавці біля тюрми я побачила героя України Юрія Шухевича, сина Романа Шухевича. Представилася. Він має проблеми із зором, практично не бачить. Але на запитання відповідає охоче.
– Ця тюрма - сумне для спогадів місце. Вона завжди була переповнена, аж до 70-х років. Але з іншого боку, це свідчить про нескореність нашого народу. Тих, хто воював за країну, завжди було багато. Знаєте, коли відкрили цю тюрму, то я йшов туди вже незрячим. Але знав, що я знайду ту одиночну камеру, куди мене посадили. І знайшов. Мені в мої п’ятнадцять років дали десять років таборів. Вони знали, що я хотів втекти.
– Скажіть, чому ваш батько вірив німцям? Невже він думав, що вони дозволять будувати державу?
– Я хочу згадати кількох лідерів. Аун Сан створював армію незалежності Бірми, співпрацював із Японією, Ахмед Сукарно з Індонезії, Анвар Садат, Рашід Гайлані. Вони є героями своїх держав. Знаєте чому? Бо вони робили все заради незалежності своїх держав. Мій батько теж дуже хотів бачити країну незалежною. Він знав, що із СССР буде воювати лише Німеччина.
– А що він казав про німців?
– Він із повагою ставився до рівня військової організації Вермахту. Але я пам’ятаю, як у дванадцять років запитав тата про німців, то він відповів: «То бандити, сину». Тому він не мав ілюзій щодо німців.
Роблю його знімок, обмінюємося із ним та його дружиною контактами.
На одному із мітингів побачила поета Ігоря Калинця. Організатори акції пропонували на всі мітинги, панахиди приходити із портретами вбитих та закатованих родичів.
Він стояв біля пам’ятника жертвам комуністичних злочинів із портретом молодого симпатичного хлопця. Під чорно-білим портретом, збільшеної копії старовинної фотографії, підпис: «Андрій Гулєй».
– Хто цей хлопець, пане Ігорю? – запитую я.
– Брат мої мами. Студент, розумний та патріотичний. Тоді НКВД таких забирало. Ось тут, на Лонцького, і вбили, – на очах Калинця блищать сльози.
– А це мої мама та тато. Маму вбили тут по справі Галана, а тата, греко-католицького священника, спочатку забрали, а потім вивезли та вбили, – показує фотографію Надія Коханевич-Левицька.
Я об’їхала ще два місця, де відбувалися знищення, і покладали квіти представники львівської влади.
Знаєте, що цікаво? У першій половині дня всі ще побоювалися провокацій. Але єдиною «провокацією» я вважаю заяву російського консула у Львові, який демонстративно не приєднався до вшанування пам’яті жертв комуністичних та нацистських репресій. Співробітники апарату облради щопівгодини зідзвонювалися із колегами, які чергували на Пагорбі Слави. Там було тихо, лише поклали квіти місцеві комуністи. А вже після третьої години я побачила та відчула, як всі зітхнули із полегшенням. Люди чекали вечірнього віче-реквієма, який мав відбутися у самісінькому центрі біля пам’ятника Шевченку (це як у нас на Майдан), це також офіційний захід.
ТЯГНИБОК ДУМАЄ, ЩО ЙОМУ ЩЕ ПОДЯКУЮТЬ
За кілька днів до цього мітингу ми аж до підвищених тонів сперечалися по телефону із лідером "Свободи" Олегом Тягнибоком. Я дорікала йому, що вони, свободівці, на 9 травня були ідеальною масою для маніпулювання. А він вперто повторював, що вони не могли припустити ритуального приниження, і що я повинна зрозуміти, що пустити червний прапор - це почати розтринькувати символічний капітал, а це для Львова неможливо. Тоді кожен лишився при своїй думці, але останнє слово залишилося за Тягнибоком, який сказав, що через кілька років ми будемо дякувати «Свободі» за те, що вони не пустили до Львова червоні прапори. Признатися, 22 червня я до останньої хвилини боялася, що, уникнувших денних провокацій, ввечері лідер націоналістів вийде на сцену та загне щось переможно-антисемиітське, типу твердиня встояла, вони не приїхали... Нічого подібного. Всі демонстрували зразки європейської поведінки.
Олег Тягнибок на мітинг прийшов із портретом свого родича, священника Романа Лиска, замурованого НКВД-стами у тюрмі на Лонцького.
Голова Львівської облради Олег Панькевич теж прийшов із фотографією закатованих родичів.
– Що допомогло уникнути ситуації, подібної до тієї, яка була 9 травня? – запитую його.
– 9 травня влада працювала на провокацію. Верховна Рада прийняла відповідний закон. А правохоронні органи допомогли її реалізувати. А Генпрокуратура після всього звинуватила нас. Сьогодні ж ми були всі разом, і голова обласної адміністрації, і обласний прокурор, начальник міліції, військовий прокурор.
– Але 9 травня ви були даже раді спокуситися на провокації...
– Ми не могли це витерпіти. Ну зрозумійте, ми просто не могли дати топтатися по нашій гідності. Повірте, львів’яни є зразком того, як треба вшановувати. Якби ми 9 травня дозволили ходити з червоними прапорами, то вже сьогодні їх приїхало би тисячі. А так центральна влада побачила наш спротив. Конституційний Суд прийняв рішення про заборону червного прапору. Сьогодні правохоронці робили те, що вони мали робити.
– Скажіть, а ви переконані, що необхідно отак в деталях описувати звірства НКВД-стів? Це працює на об’єднання?
– Категорично не згідний із постановкою питання. Якщо ми згадуємо про об’єднання, то нас має об’єднати, зокрема, і правдива українська історія. Бо та половина України не знає цієї історії, а живиться радянськими міфами. Міфи плодила радянська історіографія та радянська кінематографія. Щоб спільно жити та молитися, необхідно знати одне про одного правду. Ми про трагедії інших народів знаємо більше. У Старому Самборі є шахта Саліна, НКВД-сти туди скинули три тисячі людей. Поляки привозять туди на екскурсії дітей, а українці - ні... Національна пам’ять складна. На фотографії - рідний брат моєї бабці, він загинув у криївці. Бабця загинула у Сибіру. А рідний брат мого діда закинув у віці 19 років у Радянській армії 8 травня, за день до оголошеної перемоги. Ми вшановуємо всіх. Ми сьогодні перезакохоронили останки радянських воїнів, які лежали у смітті у закинутому доті. Їх ніхто не шукав за стільки років. Радянська влада лише користала гасла. А ми шукаємо і ховаємо всіх. І воїнів УПА, і воїнів Радянської армії. Їх тисячі, закопаних у лісах...
Можливо, оточення Президента зрозуміло, що прояви так званого «неонацизму» та використання тоталітарної символіки (встановлення пам’ятників Леніну та вихваляння Сталіна) однаково гріховні в очах європейської спільноти. Варіантів може бути безліч.Аж до того, що для здійснення провокацій вже не знаходиться виконавців, бо робота настільки брудна та непопулярна. А можливо, просто росіянам забракло грошей. Але незаперечним є той факт, що одеських "євреїв" зі Львова кого відправили, а кого не пустили. А вони, зауважте, промовчали. Ніяких істерик. Тобто переконували їх потужні особи і потужними аргументами.
ЮРІЙ ШУХЕВИЧ ТА СПРАВЖНІ ЛЬВІВСЬКІ ЄВРЕЇ
Але хотілося б зупинитися на тому, як відбувалися заходи у Львові. Цього дня я була практично на всіх місцях подій, у тому числі і на Пагорбі Слави, куди мали приїхати одесити. Пагорб Слави – чудесне світле місце. Воно розташоване неподалік від студентських гуртожитків. Коли я вчилася в університеті, я була тут напевно, тисячу разів. Тут завжди зелено та тихо. Справа від нього – жіночий монастир, ви деколи можете побачити симпатичних усміхнених сестер. Зліва збудували ресторанчик. На відміну від 9 травня, коли тут просто пахло якоюсь грозою, сьогодні дуже ясно. Я маю на увазі настрій присутніх. Тут стояло десь дві сотні міліціонерів. Побачила колег з українських бюро російських телеканалів. Підійшла до одного з них. "Думаю, що все буде мирно, – ділиться він, – просто відчувається. Подумайте самі, якась дурниця: ну звідки в Одесі візьмуться євреї, які приїдуть молитися до Львова? Це ж несерйозно".
Це було з самого ранку. Я вирішила не чекати на Пагорбі Слави, чи приїдуть сюди фальшиві євреї. На пагорбі залишилася моя колега, журналістка, яка є депутатом облради. Ми домовилися, що будемо зідзвонюватися, на випадок появи гостей, а сама я вирішила приєднатися до офіційних заходів та поїхала разом із пулом до тюрми на Лонцького.
Львівський апеляційний суд 21 червня заборонив будь-які заходи, окрім офіційних. А серед них: покладання квітів та панахиди на місцях знищення мирного населення у червні 1941 року. На покладанні квітів окрім представників облдради та обладміністарції побачила представників єврейської общини. Я разговорилася із ними після панахіди, яка відбувалася біля стіни тюрми на Лонцького.
– Сьогодні день початку війни. І тут було вбито тисячі людей, українців, євреїв, поляків, – сказав нам голова центру «Голокост» (Львів) Михайло Шерман.
– Ми разом із львівською спільнотою вшанувуємо пам’ять жертв. Тим більше була оця історія із нібито євреями, яким заплатили проросійські угрупування Одеси. Там свідомо розігрують єврейську карту. У Львові більшість євреїв похилого віку. Але вони не прийшли сьогодні, у тому числі тому, що боялися провокаторів із Одеси. До речі, 30 червня – 1 липня єврейська община також має скорботні заходи. Саме в ці дні 70 років тому відбулися перші єврейські погроми. У нас будуть молитви та покладання квітів.
22 червня - дуже особливий день. Хто знає, чи набув би він такого голосного звучання, якби не маніакальні спроби політиків сусідньої країни та прихильників "руского міра" приховати злочини радянської влади. В тюрмі на Лонцького - два ряди камер. Є одиночні, є розраховані на двох. На стінах закладу висить своєрідні збільшена карта – географія тюрем по Україні, та повідомлення, що на червень 1941 року у 63 тюрмах України при ліміті 30753 місця утримувалося 72 768 людей. А ще секретний наказ російського керівництва про те, що із початком війни частину ув`язнених слід евакуювати, а частину – розстріляти. Евакуювати НКВС-ники не встигали, тому масово розстрілювали. Щоправда, вагітних жінок із малолітніми дітьми відпускали. Деколи розстрілювали біля стіни. А деколи прямо тут в камерах. Я йду вздовж коридору. Розглядаючи фотографії на стінах, я побачила директора музею Руслана Забілого. Саме він опинився під пресом спецслужб із зміною влади (його обвинувачують у тому, що він, досліджуючи історію визвольного руху, "розкривав таємниці" в інтересах третіх осіб). Руслан показував експозицію. Страшну експозицію, фотографії жертв, поневічених та закатованих НКВС напередодні відходу зі Львова.
– Як ви? – цікавлюся у дослідника, знаючи, що справу проти нього у СБУ ще не закрили.
– Сьогодні мав бути допит. Але перенесли. Допитують мене, ну але для чого викликають прибиральниць, інших співробітниць музею?
Я подумала, що війни повторюються. На червень 41 року було стільки-то тюрем. Там було стільки-то українців. Їх знищили ще перед війною. Ці максими руйнують міфи та допомагають піднятися правдивій історії. Професійна чесність історика у сьогоднішніх умовах - це також трохи подвиг.
На лавці біля тюрми я побачила героя України Юрія Шухевича, сина Романа Шухевича. Представилася. Він має проблеми із зором, практично не бачить. Але на запитання відповідає охоче.
– Ця тюрма - сумне для спогадів місце. Вона завжди була переповнена, аж до 70-х років. Але з іншого боку, це свідчить про нескореність нашого народу. Тих, хто воював за країну, завжди було багато. Знаєте, коли відкрили цю тюрму, то я йшов туди вже незрячим. Але знав, що я знайду ту одиночну камеру, куди мене посадили. І знайшов. Мені в мої п’ятнадцять років дали десять років таборів. Вони знали, що я хотів втекти.
– Скажіть, чому ваш батько вірив німцям? Невже він думав, що вони дозволять будувати державу?
– Я хочу згадати кількох лідерів. Аун Сан створював армію незалежності Бірми, співпрацював із Японією, Ахмед Сукарно з Індонезії, Анвар Садат, Рашід Гайлані. Вони є героями своїх держав. Знаєте чому? Бо вони робили все заради незалежності своїх держав. Мій батько теж дуже хотів бачити країну незалежною. Він знав, що із СССР буде воювати лише Німеччина.
– А що він казав про німців?
– Він із повагою ставився до рівня військової організації Вермахту. Але я пам’ятаю, як у дванадцять років запитав тата про німців, то він відповів: «То бандити, сину». Тому він не мав ілюзій щодо німців.
Роблю його знімок, обмінюємося із ним та його дружиною контактами.
На одному із мітингів побачила поета Ігоря Калинця. Організатори акції пропонували на всі мітинги, панахиди приходити із портретами вбитих та закатованих родичів.
Він стояв біля пам’ятника жертвам комуністичних злочинів із портретом молодого симпатичного хлопця. Під чорно-білим портретом, збільшеної копії старовинної фотографії, підпис: «Андрій Гулєй».
– Хто цей хлопець, пане Ігорю? – запитую я.
– Брат мої мами. Студент, розумний та патріотичний. Тоді НКВД таких забирало. Ось тут, на Лонцького, і вбили, – на очах Калинця блищать сльози.
– А це мої мама та тато. Маму вбили тут по справі Галана, а тата, греко-католицького священника, спочатку забрали, а потім вивезли та вбили, – показує фотографію Надія Коханевич-Левицька.
Я об’їхала ще два місця, де відбувалися знищення, і покладали квіти представники львівської влади.
Знаєте, що цікаво? У першій половині дня всі ще побоювалися провокацій. Але єдиною «провокацією» я вважаю заяву російського консула у Львові, який демонстративно не приєднався до вшанування пам’яті жертв комуністичних та нацистських репресій. Співробітники апарату облради щопівгодини зідзвонювалися із колегами, які чергували на Пагорбі Слави. Там було тихо, лише поклали квіти місцеві комуністи. А вже після третьої години я побачила та відчула, як всі зітхнули із полегшенням. Люди чекали вечірнього віче-реквієма, який мав відбутися у самісінькому центрі біля пам’ятника Шевченку (це як у нас на Майдан), це також офіційний захід.
ТЯГНИБОК ДУМАЄ, ЩО ЙОМУ ЩЕ ПОДЯКУЮТЬ
За кілька днів до цього мітингу ми аж до підвищених тонів сперечалися по телефону із лідером "Свободи" Олегом Тягнибоком. Я дорікала йому, що вони, свободівці, на 9 травня були ідеальною масою для маніпулювання. А він вперто повторював, що вони не могли припустити ритуального приниження, і що я повинна зрозуміти, що пустити червний прапор - це почати розтринькувати символічний капітал, а це для Львова неможливо. Тоді кожен лишився при своїй думці, але останнє слово залишилося за Тягнибоком, який сказав, що через кілька років ми будемо дякувати «Свободі» за те, що вони не пустили до Львова червоні прапори. Признатися, 22 червня я до останньої хвилини боялася, що, уникнувших денних провокацій, ввечері лідер націоналістів вийде на сцену та загне щось переможно-антисемиітське, типу твердиня встояла, вони не приїхали... Нічого подібного. Всі демонстрували зразки європейської поведінки.
Олег Тягнибок на мітинг прийшов із портретом свого родича, священника Романа Лиска, замурованого НКВД-стами у тюрмі на Лонцького.
Голова Львівської облради Олег Панькевич теж прийшов із фотографією закатованих родичів.
– Що допомогло уникнути ситуації, подібної до тієї, яка була 9 травня? – запитую його.
– 9 травня влада працювала на провокацію. Верховна Рада прийняла відповідний закон. А правохоронні органи допомогли її реалізувати. А Генпрокуратура після всього звинуватила нас. Сьогодні ж ми були всі разом, і голова обласної адміністрації, і обласний прокурор, начальник міліції, військовий прокурор.
– Але 9 травня ви були даже раді спокуситися на провокації...
– Ми не могли це витерпіти. Ну зрозумійте, ми просто не могли дати топтатися по нашій гідності. Повірте, львів’яни є зразком того, як треба вшановувати. Якби ми 9 травня дозволили ходити з червоними прапорами, то вже сьогодні їх приїхало би тисячі. А так центральна влада побачила наш спротив. Конституційний Суд прийняв рішення про заборону червного прапору. Сьогодні правохоронці робили те, що вони мали робити.
– Скажіть, а ви переконані, що необхідно отак в деталях описувати звірства НКВД-стів? Це працює на об’єднання?
– Категорично не згідний із постановкою питання. Якщо ми згадуємо про об’єднання, то нас має об’єднати, зокрема, і правдива українська історія. Бо та половина України не знає цієї історії, а живиться радянськими міфами. Міфи плодила радянська історіографія та радянська кінематографія. Щоб спільно жити та молитися, необхідно знати одне про одного правду. Ми про трагедії інших народів знаємо більше. У Старому Самборі є шахта Саліна, НКВД-сти туди скинули три тисячі людей. Поляки привозять туди на екскурсії дітей, а українці - ні... Національна пам’ять складна. На фотографії - рідний брат моєї бабці, він загинув у криївці. Бабця загинула у Сибіру. А рідний брат мого діда закинув у віці 19 років у Радянській армії 8 травня, за день до оголошеної перемоги. Ми вшановуємо всіх. Ми сьогодні перезакохоронили останки радянських воїнів, які лежали у смітті у закинутому доті. Їх ніхто не шукав за стільки років. Радянська влада лише користала гасла. А ми шукаємо і ховаємо всіх. І воїнів УПА, і воїнів Радянської армії. Їх тисячі, закопаних у лісах...
Маша Міщенко, Київ-Львів
Комментариев нет:
Отправить комментарий