Тисячі років тому ми прийшли на цю землю, і назвали її своєю. На пагорбах могутньої ріки постало місто, пророцтво про яке було сказане одним з апостолів. Древнє і вічно молоде водночас. Місто Князів, кожен з яких був моїм братом і слава кожного з них є і моєю славою.
Тисячу років тому ми створили державу, рівної якій не було на той час. Імперію, що простяглась від Балтійського до Чорного моря, від Вісли до Тамані.
Тисячу років тому ми створили державу, рівної якій не було на той час. Імперію, що простяглась від Балтійського до Чорного моря, від Вісли до Тамані.
Величні міста і золотоверхі храми, сила великої культури і не менш видатної армії – все це було і залишається нашим. Не підвладне часу, бо міняється разом з ним – від князя і до гетьмана, від Святослава і до Степана, від Тараса і до Ліни.
І це все – моє. І твоє. Наше, українське.
Тисяча років боротьби за державність. Сотні перемог і поразок. Безліч проведених битв, і врешті-решт - виграна війна.
Так, бувало що я падав... Не витримував всієї тієї ненависті, спрямованої на мене ворогами. Стікав кров’ю… та не вмирав! Зализував рани і піднімався. З новою силою брав в руки меч, щоб захистити своє. Свою землю, свої звичаї, свою сім`ю. Рідне.
Скільки страждань і скільки тріумфів бачила моя земля. Коли гори здригались, а ікони плакали. Коли орди чужинців, немов та сарана, проносились цим краєм.
Мене виганяли з власної хати, рубали мої сади, морили голодом і змушували зректися мови та віри. І бувало я скорявся. Та лише для того щоб набратися нових сил, і сповна відплатити чужинцям. Вогнем і мечем пронестись з Хортиці, новим вітром надії повіяти з Холодного Яру, і кулеметною чергою заспівати пісню Свободи в Карпатських горах.
Найбільша в Європі… Чудова країна, і неймовірно красива земля. Як же ж можна не любити ці могутні Карпатські хребти і легкий морський бриз, безмежні степи і зелені долини? Коли босоніж ступаєш по м’якій траві, і вмиваєш обличчя ранковою росою, примружуючи очі від яскравого сонячного проміння, яке зігріває твій рідний край.
Тисячолітня, героїчна, а часом і трагічна історія. Історія нашої з вами землі. Історія, яку не можна забувати і якої не можна цуратися, адже хоч ми різні, та Україна у нас – одна.
Україна – це ми. Україна – це кожен з нас. І кожен сам для себе вибирає: залишатись українцем, чи бути хохлом, громадянином вільної держави чи малоросом, патріотом чи запроданцем.
Кожен вирішує для себе сам.
Не чужинці, а ми, своїми руками, повинні будувати ту країну про яку мріємо.
Де б ти не був – пам’ятай хто ти є. Пам’ятай, що ти українець. І нехай це буде в крові.
Не чужинці, а ми, своїми руками, повинні будувати ту країну про яку мріємо.
Де б ти не був – пам’ятай хто ти є. Пам’ятай, що ти українець. І нехай це буде в крові.
Назавжди.
Я – українець!
Я – українець!
автор: Володимир Федоричак
3 комментария:
Колись я опублікував цю статтю на порталі I.UA, в рамках конкурсу до Дня Незалежності. Після того як акаунт на порталі був видалений, стаття зникла разом з ним, і я приємно здивований, що знайшов її на цьому сайті. Чи не могли б Ви вказати моє імя-авторство? Дякую!
Вже підписано. :)
Отправить комментарий