Тисячі років тому ми прийшли на цю землю, і назвали її своєю.

    Тисячі років тому ми прийшли на цю землю, і назвали її своєю. На пагорбах могутньої ріки постало місто, пророцтво про яке було сказане одним з апостолів. Древнє і вічно молоде водночас. Місто Князів, кожен з яких був моїм братом і слава кожного з них є і моєю славою.
Тисячу років тому ми створили державу, рівної якій не було на той час. Імперію, що простяглась від Балтійського до Чорного моря, від Вісли до Тамані.

    Величні міста і золотоверхі храми, сила великої культури і не менш видатної армії – все це було і залишається нашим. Не підвладне часу, бо міняється разом з ним – від князя і до гетьмана, від Святослава і до  Степана, від Тараса і до Ліни.

    І це все – моє. І твоє. Наше, українське.
    Тисяча років боротьби за державність. Сотні перемог і поразок. Безліч проведених битв, і врешті-решт - виграна війна.

    Так, бувало що я падав... Не витримував всієї тієї ненависті, спрямованої на мене ворогами. Стікав кров’ю… та не вмирав! Зализував рани і піднімався. З новою силою брав в руки меч, щоб захистити своє. Свою землю, свої звичаї, свою сім`ю. Рідне.

    І я боровся за свою державу! Під синьо-жовтим, малиновим, червоно-чорним прапором. «Воля України або смерть» на чорному полотнищі холодноярських отаманів. Земля і кров – на стягу УПА. Свобода не дарується просто так. Її потрібно вигодувати кров’ю.
Скільки страждань і скільки тріумфів бачила моя земля. Коли гори здригались, а ікони плакали. Коли орди чужинців, немов та сарана, проносились цим краєм.

    Мене виганяли з власної хати, рубали мої сади, морили голодом і змушували зректися мови та віри. І бувало я скорявся. Та лише для того щоб набратися нових сил, і сповна відплатити чужинцям. Вогнем і мечем пронестись з Хортиці, новим вітром надії повіяти з Холодного Яру, і кулеметною чергою заспівати пісню Свободи в Карпатських горах.

    Найбільша в Європі… Чудова країна, і неймовірно красива земля. Як же ж можна не любити ці могутні Карпатські хребти і легкий морський бриз, безмежні степи і зелені долини? Коли босоніж ступаєш по м’якій траві, і вмиваєш обличчя ранковою росою, примружуючи очі від яскравого сонячного проміння, яке зігріває твій рідний край.

    Тисячолітня, героїчна, а часом і трагічна історія. Історія нашої з вами землі. Історія, яку не можна забувати і якої не можна цуратися, адже хоч ми різні, та Україна у нас – одна.

    Україна – це ми. Україна – це кожен з нас. І кожен сам для себе вибирає: залишатись українцем, чи бути хохлом, громадянином вільної держави чи малоросом, патріотом чи запроданцем. 

    Кожен вирішує для себе сам.
    Не чужинці, а ми, своїми руками, повинні будувати ту країну про яку мріємо.
    Де б ти не був – пам’ятай хто ти є. Пам’ятай, що ти українець. І нехай це буде в крові. 

    Назавжди.

    Я – українець!

автор: Володимир Федоричак